Фортепіано в драмах

Ми продовжуємо серію про музику в кіно. Цього разу – про фортепіано та піаністів. В усіх наступних фільмах є щось спільне – вони дуже печальні, занадто сумні, занадто меланхолічні, тужливі й навіть тяжкі. Але в усіх – спільна м’яка, красива і романтична музика. Їх супроводжує прекрасна музика, яка поєднується з внутрішнім драматизмом, конфліктністю, трагічністю і навіть психологічною “нездоровістю”.

«Піаніст»

2002; Польща, Франція, Великобританія, Німеччина; США; режисер Роман Поланський.

Це шедевральний історичний фільм, який описує реальну історію єврея в роки другої світової війни. В ньому зображується історія польського піаніста Владислава Шпільмана, який, до речі, сам став співавтором сценарію до фільму.

Едріен Броуді, головний актор, щоб зрозуміти, як жив Шпільман в умовах окупації і гетто, сам продав машину, відмовився від телевізора та з’їхав з квартири. А ще схуд на 14 кілограмів. Результат вражає – сіро-зелене, “туберкульозне” обличчя, обвисла постава, сухий переляканий і до неможливості печальний погляд. Він розчулює, зворушує, йому співчуваєш, за нього боляче, його жаль. Недивно, що фільм отримав «Оскара» за найкращу чоловічу роль, а ще за найкращу режисуру і найкращий сценарій.

Музика Шопена у цьому фільмі символізує доброту, душевність і людяність. Музика – знак беззахисності краси та внутрішнього благородства. Вже на початку фільму Шопен стає частиною драми. Коли запис тонкого та інтимного ноктюрну переривається насильством, вибухами бомб, розбитими вікнами і проваленою стелею.

Ось ще один музичний епізод, який особливо врізається в пам’ять – епізод, коли Шпільман грає шопенівську баладу. Коли нестерпно боляче слухати благородну музику, глибокий звук і легкі пасажі у виконанні худого, зарослого, зляканого і голодного піаніста в лахміттях. В такі моменти розумієш, що душа, яка проходить через страждання, ніколи не буде більше такою ж, як раніше, а та сама музика – ніколи не звучить так само.

«Піаніно»

1992; Австралія, Нова Зеландія, Франція; режисер Джейн Кемпіон.

Середина ХІХ століття, шлюб за розрахунком, море, гроза, любов – тут є все, що потрібно для справжньої романтичної драми. Піаністка – німа. Це абсолютно асоціальна жіноча істота, яка говорить дитячим голосом. Її власний голос звучить так високо і наївно, ніби дитячий, але він звучить тільки у її свідомості. З соціумом вона спілкується через свою дочку, через дитину. Вона в чорному, аскетична і закомплексована, але відчайдушна, пристрасна, відкрита і щира за фортепіано, щира в грі. Піаністка (Холлі Хантер), отримала за цю роль заслуженого «Оскара».

Зоровий образ фільму дуже важкий і напружений – тут повно бруду, дощів, жирних й спітнілих тіл. І протистоїть всьому цьому тільки музика – тонка, делікатна. Музика утворює кардинальну опозицію сценографії. Фільм цікавий та неординарний. Він насичений несподіваними сюжетними і смисловими поворотами, часом дуже жорсткими, а часом позитивними та приємними.

«Осіння соната»

1978; Швеція, Франція, Німеччина, Великобританія; режисер Інгмар Бергман.

Перше, що мусимо сказати – у цьому фільмі немає музики. Немає жодного фонового треку, окрім барокового вступу для початкових субтитрів і кількасекундного шматочка фортепіанного концерту, що транслюється по радіо.

Але одна з центральних сцен фільму – це виконання Прелюдії Шопена головними героїнями. Дочкою і мамою по черзі. Вони не просто грають, а інтерпретують, пояснюючи кожен свою позицію. Це надзвичайно напружена в психологічному сенсі сцена. Тому що тут дочка виказує свою ненависну ревність. Вона ревнує маму до музики. Ревнує тому, що серце і почуття матері є у її грі, але повністю відсутні у стосунках між ними. Мати – “порожня", холодна, байдужа, горда, бридлива, зверхня егоїстка. Мати геніальна, вона розуміє та передає почуття у музиці як ніхто інший, але не може реалізувати їх у собі, у своїй сім’ї.

Це психологічна драма, в якій, подібно до чотирьох частин сонати, стикаються в сюжеті чотири долі. Чотири персонажі, які вплутали одне одного у складний внутрішній конфлікт.

«Блиск»

1996; Австралія; режисер Скотт Хікс.

Біографічна драма про австралійського піаніста Девіда Хельфготта. Фільм розказує драму всього його життя. Починається історією про щиру, психічно здорову, замріяну і роботящу дитину, на яку давить нещирий, нездоровий, божевільний соціум. Це дитина, яка жила у постійному стресі, у батьківському деспотизмі, у вчительському формалізмі. В центрі фільму ця драма перевертається на 180 градусів. Тепер молодий піаніст у розквіті своїх сил і таланту став божевільним. Божевільним для соціуму. Його хвороба – це панцир, який захистив його від зовнішнього пресингу. Це плата за збереження в самому собі тої самої дитячої щирості та захопленості. Тільки так піаніст зможе вижити як людина.

Фільм руйнує стереотипи, виправдовує нестандартність, захищає творчу безумність. Фільм заслужено отримав «Оскара» за найкращу чоловічу роль і нашу симпатію за особливо небанальний та світлий фінал.

«Легенда про піаніста»

1998; Італія; режисер Джузеппе Торнаторе.

Про цей фільм ми вже писали як про джазовий, як про фільм-імпровізацію, де сам сюжет і драматургія імпровізаційні.

Але тепер ще декілька слів про цього самого Піаніста. Він народився, прожив все життя та помер на кораблі, ніколи з нього не сходивши. Він грав все, що завгодно, без нот і без навчання. Він – імпровізатор, творець, вільний у музиці більше всіх на світі, але полонений у суспільних стосунках. Тому, що Піаніст – асоціальний тип, який живе у своїх ілюзіях. Він не вийшов на берег, не побіг за коханою, не врятувався від смерті. Він не дозволив собі жити. Але музику грав з колосальним почуттям, силою і свободою. Замість реального життя він прожив життя в музиці.

Також, окрім цих великих, дорогих, якісних, складних та популярних драм ми порекомендуємо ще декілька стрічок. «Вундеркінд» (2007) – це японський фільм про талановитість і про стосунки підлітків між собою, з батьками, з вчителями, фільм зі специфічною сюжетною лінією. А також порадимо ще два фільми про піаністів, котрі ми вже описували у добірці джазових фільмів, як і фільм «Легенда про піаніста»: це «Ла-Ла Ленд» (2016) та «Рей» (2004).

І не забудемо про улюбленого для багатьох «Доктора Хауса», який топить свою самотність у дозі вікодіну та у тихих вечірніх імпровізаціях. А ще Доктор Хаус в 15-й серії 3-го сезону вилікував геніального піаніста, позбавивши його можливості грати і залишивши замість дару – життя.

Приємного Вам перегляду та справжніх, сильних емоційних вражень!